Мічуріна Надія Володимирівна,

 учитель англійської мови

закладу загальної середньої освіти

села Мельниківки Ротмістрівської

 сільської ради

 Смілянської районної ради

 

Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери; показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса.

До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура – це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Український вчений О. М. Костенко сформулював так звану натуралістичну концепцію «культури людини»: «Культура людини — це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи». Виходячи з принципу соціального натуралізму (що лежить в основі його «теорії трьох природ»), він вважає, що спеціальним видом культури людини є «соціальна культура людини» як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо [6, с 74-75].

Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких є продуктом матеріального, а інша духовного виробництва, здається самоочевидним. Ясно і те, що предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори станкового живопису служать різним цілям. Так що функціональне розходження між матеріальною і духовною культурою дійсно існує. Але разом з тим і те й інше є культурою, що несе в собі матеріальне і духовне в їхній єдності. У матеріальній культурі укладене формуюче її духовний початок, оскільки вона завжди є втілення ідей, знань, цілей людини, що тільки і робить її культурою; продукти ж духовної культури завжди замасковані в матеріальну форму, тому що тільки в такий спосіб вони можуть бути об'єктовані і стати фактом громадського життя. Усе це дає підставу говорити про культуру як таку, незалежно від її розподілу на матеріальну і духовну. Матеріалістичний підхід до культури полягає не в розрізненні матеріальної і духовної культури, а у визнанні її органічного зв'язку з розвитком усього суспільства [1, с 1-2].

Автор Сергій Руденко, розкриваючи підходи науковців Гурлєвої Т., Кочерги О., Нікова Г. характеризує соціальну відповідальність як генеруючу професійну якість особистості майбутнього вчителя, що включає в себе усвідомлення суспільної значущості своєї діяльності, чітке знання своїх професійних функцій, володіння вміннями і навичками педагогічної діяльності, ініціативу, сам остійність і творче ставлення до справи.

Слід зазначити, що невід’ємною складовою частиною соціальної відповідальності є професійна відповідальність: моральна потреба і практична готовність особистості творчо, результативно  виконувати свої професійні обов’язки. Соціальна відповідальність характеризується передусім моральна якість особистості. Вищий рівень відповідальності, як головна, моральна властивість – поняття, що безпосередньо пов’язане з такими моральними поняттями, як гуманізм, патріотизм, добросовісність ініціативність, дисциплінованість, чесність, працелюбність, творча активність, здатність до дії, розумного самообмеження. За своєю структурою соціальна відповідальність надзвичайно складне утворення, що має інтегративний характер, тісний зв’язок з усім а іншими якостями майбутнього фахівця, його емоційно-вольовою та інтелектуальною сторонами діяльності. Соціальна відповідальність є показником становлення соціальної зрілості особистості, а саме критерієм, який, зокрема, виявляється в потребі самореалізації не себе в суспільстві, а себе для суспільства. Особливістю цього є відносини відповідальної залежності. Вони реалізуються лише тоді, коли адекватно відтворюються у свідомості і особистості студента.

 Проблема соціальної відповідальності має тісний зв’язок з проблемою свободи, оскільки в обох випадках розкривається необхідність прийняття рішення із знанням справи. Відповідальність виступає зворотною стороною свободи. Міра відповідальності визначається мірою активної свободи людини, міра суб’єктивної відповідальності визначається ступенем усвідомлення свободи.

Формування соціальної відповідальності доцільно обумовити як відповідальну діяльність, що спрямована на реалізацію соціально значущої мети і виникає на основі послідовної реалізації систем нового підходу в навчально-виховному процесі, де навчальна, науково-дослідна та громадська діяльність взаємно доповнюють одна одну. Тоді науково-дослідний блок        педагогічної освіти в єдності з навчальним і виховним блоками максимально стимулюють активний розвиток усіх основних структурних компонентів педагогічної спрямованості особистості вчителя у їх органічній єдності.

Соціальна відповідальність, як внутрішня якість особистості, - складне в структурному відношенні явище. Соціальна відповідальність відображає схильність особистості дотримуватися у своїй поведінці загальноприйнятих у суспільстві соціальних норм, виконувати рольові обов’язки та її готовність дати звіт за свої дії.

Вчитель, який не бачить святості свого покликання, який прийшов у школу не з бажанням вчити і виховувати дітей, а лише заради заробітку, приносить лише шкоду учням, суспільству і, в першу чергу, собі.

Таким чином, соціальну відповідальність майбутнього вчителя логічно розглядати як інтегральну якість особистості, яка визначає поведінку, діяльність студента на основі усвідомлення і прийняття ним необхідної залежності цієї діяльності від суспільних цілей і цінностей [2, с 2-3].

Інтелігентність – це цілий набір  розумових і соціальних якостей особистості, які сприяють виправдовування очікувань соціуму, які пред’являються до членів культурного товариства та іншим представникам його верхній частині. Інтелігентність людини має на увазі високу розвиненість розумових і пізнавальних процесів, що дозволяє людині оцінювати і виносити власні судження про різні сфери людського прояви. Також це певна особистісна зрілість, що відповідає за вміння самостійного прийняття рішення, наявності своєї точки зору на концепцію світоустрою. Інтелігентність людини проявляється в надійності і толерантності, шляхетність, відповідно думок, слів і вчинків, а також наявність активного інтересу до культури, історії та мистецтва.

Інтелігентна людина проявляє своє особистісне гідність у професійній і соціальній сфері, прагнучи домогтися кращих результатів і представляти своєю діяльністю користь для людства в тому масштабі, в якому це дозволяє обрана спеціалізація. Поняття порядності і честі нерозривно з інтелігентністю і проявляється в адекватності вчинків, орієнтації на власні смисли і цінності, несхильність до зовнішнього впливу, коректність по відношенню до оточуючих, незалежно від їх положення і поведінки.

Інтелігенція є особливою спільність людей, що займаються розумовою працею, що прагнуть до накопичення і систематизації наявних знань, а також подальшої їх передачі та відкриттю нового досвіду. Прагнення людини піддавати власний інтелектуальний і чуттєвий досвід рефлексивного аналізу, здатність помічати деталі і закономірності, прагнути до пізнання і не вичерпуються цікавість можуть характеризуватися як внутрішня інтелігентність. Сюди ж варто віднести наявність високих внутрішніх цінностей в підтримці морально-етичних якостей і проявів людства.

Внутрішня інтелігентність неможлива без широко кругозору і великого внутрішнього досвіду, а також постійної відкритості новому. Тут немає місця диктаторства, що в поведінці інших людей, що в їх перевагах, які не засуджуються традиції і вірування. Перш ніж зробити висновок про будь-кого інтелігентна людина постарається максимально зрозуміти мотивацію людини в тому чи іншому вчинку, і якщо дію виявиться за межами допустимими мораллю, то осуду підлягатиме саме вчинок, а не особистість.

Поняття інтелігентності з’явилося для характеристики певної групи людей (інтелігенції), що займаються розумовою працею, коли кількість таких людей зросла в порівнянні з древніми часом, де переважав праця фізична. Коли діяльність, що не приносить видимого і швидкого результату, стала активно формувати суспільство і шляхи розвитку людства, з’явилися певні маркери для зарахування людини до інтелігенції. Лише інтелектуально трудитися мало, необхідно щоб діяльність відповідала підтримці культурних цінностей і сприяла розвитку як окремо взятої людини (що яскраво представлено діяльністю викладачів), так і великих людських об’єднань (чого стосується встановлення законодавчого державного права) [3, с 3-4].

Творчість – діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи [4, с 4].

Будь-яка діяльність (праця), фізична і розумова, може стати творчою діяльністю або творчістю.

Творчість – продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні та духовні цінності суспільного значення. Здатність до творчості – головна властивість людини, яка відрізняє її від тварин. Бути творцем – головне покликання людини.

Людина може бути розумною і розсудливою, обмірковувати кожен свій крок і при цьому залишатися виконавцем.

Людина може читати книжки, насолоджуватися прекрасним, зберігати у своїй пам’яті масу відомостей з будь-яких галузей знань, досягти вершин інтелекту, але при цьому не змінити світ навіть на крихту. При цьому вона залишається ерудитом, споживачем (енергії або інформації), а не творцем.

Високоосвіченість і творчість не мають прямого зв’язку. Творчою може бути людина малоосвічена, з вельми туманними уявленнями про загальну культуру.

Для творчої діяльності характерним є наявність певного задуму, а саме: змінити методи, прийоми у тій чи іншій галузі, створити нове знаряддя, сконструювати нову машину, здійснити певний науковий експеримент, написати художній твір, створити музичну п’єсу, намалювати картину тощо.

Для здійснення творчого задуму потрібна попередня підготовча робота, яка полягає в обміркуванні його змісту, з’ясуванні деталей, шляхів реалізації та збиранні потрібних матеріалів. Підготовчий період може бути довготривалим.

Здійснення творчого задуму являє собою велику і напружену працю, яка потребує участі і піднесення всіх сил людини, максимальної зосередженості на предметі творчості.

 Відомий режисер К. Станіславський писав про творчу роботу артиста: “Я зрозумів, що творчість – це насамперед повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи”, що “вона охоплює не тільки зір і слух і всі п’ять чуттів людини”, вона охоплює “розум і почуття, волю і пам’ять, уяву” [5, с 5].

    

Список використаної літератури.