Сучасне переосмислення виховного значення батьківства

      У статті О. Кормана аналізуються сучасні тенденції розвитку батьківства та ролі батька в сьогоднішній сім’ї, переосмислення педагогічного значення батька у виховному процесі. Також наводяться статистичні дані досліджень впливу біологічного батька у формуванні та моделюванні поведінки дітей та молоді в суспільстві.

       Звернемо увагу на недооцінену роль батьківства у виховному процесі сучасного молодого покоління.

       По-перше, це – ослаблення інституту шлюбу (все більше дітей виховується в незареєстрованих партнерствах).

        По-друге, помітно ослабли й установки на народження дітей.

        З думками, що «борг кожної жінки стати матір’ю» та «борг кожного чоловіка ростити дітей» набагато частіше погоджуються представники старших, ніж молодших поколінь [2, 41]. В уявленнях про справедливий розподіл сімейних функцій традиційні установки борються з егалітарним і, причому жорсткі взаємні звинувачення чоловіків і жінок почалися ще в 1970-х рр.

       Реальний розподіл праці та відповідальності в пострадянській сім’ї, навіть міській, залишається скоріше традиційним [7, 256; 11, 14 – 17]. Ролі здобувача і розпорядника грошей виразно розподілені між чоловіком і дружиною: він заробляє – вона витрачає. 80% опитаних москвичів, наприклад, рахують заробляння грошей переважно турботою чоловіка, але в той же час більше третини їх віддають перевагу тому, щоб грошима розпоряджалися дружини. Що стосується турботи про дітей, то 81% опитаних хотіли б ділити її порівну (у США так думають 90%).

         На питання «Чи здатна більшість чоловіків так само, як і жінки, піклуватися про дітей?» позитивно відповіли 65,6% жінок, що є в шлюбі, та 67,7% чоловіків, негативно – чверть жінок і майже третина чоловіків.

       Хоча молодші й освіченіші чоловіки теоретично готові взяти на себе частину сімейних справ, ці зрушення відбуваються дуже поволі. Судячи по реальних витратах часу, гендерна чи тендерна!!! нерівність в пострадянській сім’ї навіть збільшилася [7, 256].

     По-третє, участь батька у вихованні, за виключенням дисциплінування дитини, в якій бере участь кожен четвертий батько, нерідко залишається символічним. Батьківський внесок коливається від 8,5% (у допомозі в приготуванні уроків) до 1,9% (у догляді за хворою дитиною).

      Характерно, що розповідаючи, як в їх сім’ї ухвалюються рішення, подружжя часто розходяться в поглядах: чоловіки говорять, що більшість сімейних рішень приймаються спільно, тоді як дружини приписують собі важливішу роль. Це говорить про підвищені соціальні домагання жінок і про те, що чоловіки цих домагань фактично не оспорюють.

У визначенні ключового для нашої теми питання «Що дітям можна робити?» вирішальну роль чоловікам відвели тільки 8,7% дружин і 8,2% чоловіків [7, 269].

      Ще більше знижується вплив батька в разі розлучення. За словами розлучених батьків, тільки третина з них бачить своїх дітей досить часто і може якоюсь мірою займатися їх вихованням. Дружини оцінюють положення ще песимістичніше, кажучи про відсутність яких би то не було відносин між батьком і дитиною удвічі частіше. Приблизно така ж картина існує у Франції. Причина цього – не тільки і навіть не стільки в небажанні батьків, скільки в настрої розведених жінок. Лише 17% опитаних жінок сказали, що хотіли б частіших контактів батька з дітьми, а 41% уважали за краще, щоб таких контактів не було зовсім [10, 16]. Деякі розведені батьки вимушені відстоювати свої права на дитину в суді, причому, як правило, безуспішно.

        Багато російських дослідників (Е. Здравомислова і А. Темкіна, М. Арутюнян, Т. Гурко, Е. Ярська - Смирнова, Ж. Чернова) бачать у цьому дискримінацію чоловіків і порушення прав батьківства, яке разом з неможливістю реалізації чоловіками ролі монопольного годувальника і фактичним домінуванням жінок у сім’ї, сприймається як одна з причин «кризи маскулінності». Для відстоювання своїх прав пострадянські батьки вимушені навіть створювати власні правозахисні організації. Перша незалежна Всеросійська благодійна асоціація «Батьки і діти» ,на чолі з юристом Р. Тюріним, була утворена 18 листопада 1990 р. Члени її виходять з того, що права дитини невід’ємні від рівних прав батьків, а реалізація права на відповідальне батьківство розглядається як спосіб захисту прав дітей.

       Алтайський краєвий кризовий центр для чоловіків (керівник – М. Костенко), створений у 1996 р. у структурі Комітету з соціального захисту населення, вважає своєю метою збереження, підтримку і реабілітацію фізичного, психічного і соціального здоров’я чоловіків, шляхом надання їм відповідних консультативних, терапевтичних і педагогічних послуг. Фрагментарні психологічні дані, узагальнені Е.Н. Ільїним [4, 92 – 96], свідчать про те, що уявлення російських батьків та їх дітей про специфіку батьківського стилю батьків і матерів достатньо стереотипні і мало відрізняються від зарубіжних. В очах дітей батько – сильна, смілива, упевнена, рішуча, витривала, активна і відповідальна людина, матері ж приписуються дбайливість, ласкавість, ніжність, відповідальність, м’якість і активність [1, 31– 36]. Емоційно діти всіх віків відчувають себе ближче до матері, чим до батька [5, 54 – 61].

        Відповідаючи на  питання «Наскільки добре розуміють Вас батьки?», «Чи ділитеся Ви з ними своїми потаємними думками, переживаннями, планами?» і «Наскільки легко Ви відчуває себе з батьками?» школярі і студенти (від 14 до 20 років) поставили матір значно вище за батька [6].

         Спілкуванням з матір’ю підлітки задоволені значно більше (31% підлітків), чим спілкуванням з батьком (9%)

        Т.А. Гурко [3, 34] пропонувала підліткам і студентам дописати незакінчене речення «Я люблю свою матір, але...» та «Я люблю свого батька, але...» Претензії до батьків виявилися різними.

     Матерям найчастіше дорікають у тому, що вони «зайве контролюючі», «не дають самостійності», «дуже турбуються», «лізуть у все». До батьків претензій більше: скарги на грубість, несправедливість, авторитарність, недолік доброти, пияцтво, але більш за все – на неувагу і на відсутність батька вдома. Цікаво, що якщо батько не живе в сім’ї, його ідеалізують: «люблю його в глибині душі», «люблю свого батька, але любов ця заочна, оскільки не спілкуюся з ним», «люблю, але ніколи його не бачила». Хоча діти добре знають своїх батьків й уміло користуються їх слабостями, соціальний стереотип деколи виявляється сильнішим за особистий досвід.

      Готуючи в 1970 р. методику самооцінки для дослідження юнацької дружби [6, 52], пропонувалося дітям своїх друзів передбачити, як їх оцінять за певним набором якостей тато і мама, а потім порівнювалися їх очікування з реальними батьківськими оцінками. У сім’ї Миколи мама була строга і реалістична, тато ж був настільки закоханий у сина, що бачив у ньому самі гідності. 15-річний Микола це відмінно знав, але проте чекав від батька критичніших оцінок, ніж від матері.

       Стереотип суворого і вимогливого батька та пов’язані з ним занижені очікування пересилили власний життєвий досвід підлітка. 40-річний інженер, вимушений ради заробітку піти працювати будівельником, пише: «Звернув увагу на те, що мої слова і моя думка по багатьом питанням в бесідах з сином (15 років) викликають у нього поблажливу усмішку і ввічливе: «Так, тато, в принципі теоретично ти маєш рацію, але наш час вносить істотні корективи до твоїх міркувань».  «Якщо раніше я міг якось не відреагувати на ці слова, то сьогодні мене просто прорвало» [12, 197 – 98]. Причина сварки – найбанальніша: синові було потрібно мобільний телефон. Батько намагався йому пояснити, що «не це головне в людині». Не допомогло. Дарований мобільний телефон бурхливого захоплення в сина не викликав: «і модель телефону не особливо престижна, і ціна відповідно невисока». Батько відчуває, що у них з сином різні життєві цінності і дорікнув синові, що коли батько у від’їзді, той йому не пише, на що хлопчик так щиро відповідає: «Тато, а про що писати? Ви там зациклені на цеглі, розчині, втомлюєтеся. Живете на біологічному рівні: спати, працювати, працювати, спати. Які високі матерії можуть приходити в голову, щоб їх обговорювати? І взагалі, в цьому житті добивається успіху не той, хто кричить, а той, хто вдало вписується в систему, потрапляє в струмінь. А щоб потрапити в неї, треба вчитися в успішних людей, прагнути до їхнього кола за будь-яку ціну. Зараз головне в житті – гроші. Будуть гроші, буде все: і шана, і пошана, і положення в суспільстві. Я хочу прожити життя красиво, а тому дотримуватимуся тих принципів, які швидко ведуть до успіху і процвітання» [9, 199, 200].

        На перший погляд, конфлікт суто сучасний. Але в ньому закладено дві різні проблеми:

а) чи є у підлітка потреба ділитися з батьком своїми переживаннями? (це залежить від ступеня їх психологічної близькості);

б) наскільки високо син оцінює батьківський життєвий досвід?        Останнє, на жаль, залежить перш за все від сприйманої успішності батька. Якщо по прийнятих у суспільстві соціальних критеріях батько – невдаха, то це знижує і синову оцінку.

       Оскільки чоловік оцінюється, перш за все, за своїми поза сімейними досягненнями, соціальні невдачі, наприклад, втрата роботи знижують і його сімейний статус, а разом з тим і самоповагу. Соціолог Глен Елдера, що вивчав психологічні наслідки американської «Великої депресії»1929 – 32 рр., знайшов, що батьки, що втратили роботу, проводили більше часу з дітьми, але якість цих відносин помітно погіршувалася: безробітні чоловіки ставали дратівливішими, ухвалювали довільні рішення і т.д. Причому це погіршення залежить не стільки від масштабу фінансових труднощів, скільки від того, як сам чоловік їх сприймає.

       Свідомість своєї невдачі в ролі годувальника деморалізує чоловіка та ускладнює його відносини з дітьми. Німецькі дослідники констатують, що з 1975 р. чоловіки стали більш терпимі, менш агресивні, вони краще ставляться до жінок. Найповільніше міняється їх поведінка в сім’ї і по відношенню до дітей. У числі іншого, цьому сприяє чоловічий шовінізм, ототожнюючи маскулінність з поза сімейними досягненнями. «Професійно невдачливий чоловік – взагалі не чоловік» [13, 95]. Якщо так складалися справи в благополучній Німеччині початку 1990-х рр., чи може бути інакше в охоплених кризою країнах СНД?

       Багато суперечностей батьківської ідентичності практично неусувні. Коли в червні 2001 р. цитований далі чоловік захворів і потрапив до лікарні, це принесло йому нові розчарування. «Все більше нерозуміння у взаєминах з сином. За 2 місяці, що я знаходився в лікарні, він приходив  мене відвідати лише 2 рази, та і тоді я відчув, що в цьому більше заслуга дружини: прийшов, приніс фруктів і пакет кефіру і швиденько пішов». З дівчиною і хлоп’ятами хлопцю веселіше, ніж з хворим батьком. Що це – порок байдужого покоління, що комерціалізується? Якби ж. Небагато подумавши, чоловік пригадав, що в юності й сам був таким самим. Коли його власний батько захворів і потрапив з інфарктом в лікарню, він його жодного разу не відвідав, а для самовиправдання придумував образи на недостатню уважність з боку батька: «Це я розумію тепер, коли і в моєму серці з’явився щімкий біль від образи за невдячність сина. Для чого я стільки років рвав жили, будуючи хороми для багатих» Для того, щоб одягнути, взути і забезпечити синові життя не гірше, ніж у інших. А може не потрібно було так звертати увагу на матеріальну сторону життя, а більше займатися духовними проблемами? Це я зараз переймаюсь питанням, як треба було жити, а в молоді роки в мене сумнівів не було, а була впевненість, що все роблю правильно» [9, 200 – 201].

       Багато помилок повторюються з покоління в покоління й усвідомлюються лише тоді, коли нічого вже не виправиш. Факти – річ уперта, і вони говорять прямо протилежне, що діти, що виросли без рідного біологічного батька:

 – у 5 разів більш ймовірно зроблять самогубство;

– у 35 разів більш ймовірно втечуть з будинку;

– у 20 разів більш ймовірно матимуть проблеми із своєю поведінкою;

– у 14 разів більш ймовірно вчинять зґвалтування (хлопчики);

– у 9 разів більш ймовірно покинуть школу, не довчившись;

– у 10 разів більш ймовірно стануть наркоманами;

– у 9 разів більш ймовірно закінчать своє життя в убогості;

– у 20 разів більш ймовірно закінчать свої дні у в’язниці.

      А зараз подумайте, хіба не за останні десятиліття різко зросла злочинність, кількість самогубств, наркоманія і т.д.? Чи не є все це результатом вигнання батьків з життя їх дітей? На жаль, але факти показують, що мати не в змозі

у відсутність батька дати дитині повноцінне виховання:

– 63% від усього підліткового суїциду здійснюється дітьми, що ростуть без батьків (Source: US DHHS Bureau of the census);

– 90% всіх бездомних дітей і діти, що регулярно тікають з дому, – походять з сімей без батька;

– 85% дітей з характерною антисоціальною поведінкою ростуть у сім’ях без батька (Source: Centre for Disease Control);

– 80% зґвалтувань мотивовано гнівом, джерело якого виникає з сімей, в якій не було чи немає батька (Source: Criminal Justice & Behaviour, Vol 14, р. 403 – 26);

– 71% дітей, що кидають школу, ростуть (росли) у сім’ях без батька (Source: National Principles Association Report on the State of High Schools.);

– 70% дітей, що потрапляють у державні спеціалізовані заклади, «походять» із сімей без батьків (Source: US Dept of Justice Special Report);

– 85% всіх підлітків, що знаходяться у в’язницях, росли в сім’ї без батька (Source: Fulton Co. Georgia jail populations, Texas Dept. of Corrections).

Ми стикаємося віч-на-віч із страхітливим завданням виховання наших дітей в епоху культури, що знаходиться в стані кризи.

 Дослідження пропонують нам страшну картину, засновану на статистичних даних про те, що щодня відбувається тільки в Америці (а це християнська країна, на яку всі рівняються). Наприклад:

- 1000 незаміжніх дівчаток-підлітків стають матерями;

- 4219 підлітків заражаються хворобами, що передаються статевим шляхом;

- 500 підлітків починають вживати наркотики;

- 1000 підлітків починають вживати алкоголь;

- 135 000 дітей беруть з собою пістолет або іншу зброю до школи;

- 3610 підлітків піддаються нападу, 80 –  зґвалтуванню;

- 2200 підлітків відраховують з школи;

- 7 дітей (у віці від 10 до 19 років) – вбивають;

- 7 підлітків (у віці 17 років і молодше) заарештовують за вбивства;

- 6 підлітків здійснюють самогубства.

       За ініціативою ЮНІСЕФ в Україні на науковій підставі із широким залученням було проведено регіональне опитування дітей і молоді «Голосу молодих». Отримані дані – сьогоднішня правда України та її перспективи.

Наскільки наші діти відчувають себе в безпеці?

Більшість українських дітей відчувають безпеку у своєму оточенні. Проте 19% опитаних відзначають, що відчувають себе в небезпеці, що стосується східних регіонів країни – 24%.

Діти відчувають загрозу небезпеці від людей грізного вигляду і бояться насильства. – 19% опитаних мають друзів або родичів, які постраждали від насильства. Це головним чином фізичне насильство або крадіжка.

Як діти оцінюють відносини у своїх сім’ях?

– 63% українських дітей перенесли насильство або агресивне відношення – переважно це крики, а так само фізичне насильство (11%), особливо у великих сім’ях.

– 61% заявили, що їх батьки дуже агресивно реагують на погану поведінку дітей. Проте багато батьків у таких ситуаціях відноситися до дітей з розумінням.

 – 59% дітей намагаються поговорити з батьками, коли відчувають, що до них відносяться несправедливо, проте 40%  не роблять цього.

Наскільки щасливі наші діти?

– Приблизно дві третини українських дітей відчувають себе “в цілому” щасливими.

– 59% – більш-менш відчувають себе щасливими.

– 37% – щасливі тільки іноді.

– час, проведений з друзями (65%), з ріднею (53%), а так само в школі (48%) дозволяє їм відчути себе щасливими. Докори і покарання (59%), а так само час, проведений у школі (47%), – роблять їх нещасними.

– Дітей, проте, турбують сімейні негаразди і проблеми в школі (47%), на другому місці – незадовільна економічна ситуація (17%).

– На думку 45% опитаних, життя сьогодні стало гірше або набагато гірше.

Наскільки діти підлягають впливу шкідливих або нелегальних речовин? – 72% дітей палили хоч би один раз у житті. Більше половини має друзів свого віку, які вживають алкоголь.

– 42% дітей мають друзів або знайомих свого віку в яких є залежність від тютюну.

Які висновки можна зробити з вищенаведеного?

1. Проблеми сучасного батьківства не є чимось винятковим, їх не можна розв’язати шляхом повернення до реального або уявного минулого.

2. Глобальна «криза батьківства» – не криза в звичайному розумінні цього слова, а частина довгострокового процесу переосмислення звичного гендерного порядку, який потрібно вивчати у всій його складності і багатогранності. Це вимагає широкої міждисциплінарної і макросоціальної перспективи.

3. Це ставить нові завдання перед соціальною педагогікою. Сподіватися на прості прийоми і методи (на зразок того поширеній на початку 1980-х рр. ілюзії, що потенційні батьківські якості радикально покращають, якщо чоловіки будуть присутні при пологах) очікувань не виправдовують. Тут потрібні серйозні професійні дослідження.

4. Однією з ланок гендерної педагогіки повинна бути підготовка хлопчиків до засвоєння батьківських ролей. В умовах сучасних малодітних сімей і масової безбатьківщини, коли позитивного особистого досвіду в багатьох хлопчиків немає, це абсолютно необхідно, проте ніяких стандартних рецептів на цей рахунок немає. Спроба будувати гендерне виховання альтернативна, шляхом зіставлення батьківських властивостей і материнських функцій, принесуть більше шкоди, чим користі. «Крутих мужиків» досить успішно формує саме хлоп’яче середовище, а ось тонких і розуміючих чоловіків – ні. Можливо, потрібні якісь ігрові форми, що сприяють емоційному розвитку хлопчиків, формуванню в них емпатії і т.п. Дуже плідною може бути робота хлопчиків-підлітків з молодшими дітьми. Позитивний досвід такого роду в країні був, треба наново обдумати і оцінити його.

5. У навчанні мають потребу і дорослі чоловіки. Це здається наївною утопією, в той час, як в 1970-х роках Московський райком партії Ленінграда один раз на тиждень організовував семінар для обміну батьківським досвідом. Партійні працівники боялися, що справа зірветься, чоловіки не прийдуть. Але ті прийшли і довго не хотіли розходитися. Виявилось, що багато батьків відчувають свою некомпетентність і жадають допомоги. Але для цього теж потрібний професіоналізм. Стиль батьківської поведінки, як і маськулінності в цілому, не є справою вільного вибору, індивідуальний підхід можуть забезпечити тільки спеціально підготовлені психологи, педагоги і соціальні працівники. Гостро необхідні консультації для безробітних і соціально-неблагополучних батьків. Суспільство повинне ретельно вивчати і підтримувати будь-які чоловічі ініціативи, сприяючі формуванню відповідального батьківства. Потрібно видавати більше книг у допомогу для батьків. Чоловік, який не був батьком, не може навіть оцінити, що він утратив.

Сімейні історії мають не тільки академічну цінність. Цікавий людський документ про спадкоємність хороших батьківських традицій – сімейна хроніка відомого соціолога О.Н. Яніцкого [12, 73]. Необхідно використовувати для пропаганди відповідального батьківства телебачення та інтерактивний Інтернет.

Використана література.

1. Арканцева Т.А., Дубовская Е.М. Полоролевые представления современных подростков как действенный фактор их самооценки // Мир психологи.

– 1999. – №3. – С. 31 – 36.

2. Гурко Т.А. Вариативность представлений в сфере родительства // Социологические исследования. – 2000. – №11. – C. 41.

3. Гурко Т.А.. Родительство: социологические аспекты. – М., 2003. – C. 34.

4. Ильин Е.Н. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб., 2002. – С. 92 – 96.

5. Каган В.Е.Семейные и полоролевые установки у подростков //Вопросы психологии. – 1987. – № 2. – С. 54 – 61.

6. Кон И.С. Дружба. // Изд. №4. – СПб. – 2005. – С. 52.

7. Малышева М.М. Современный патриархат // Социально-экономическое эссе. – М., 2001. – С. 82.

8. Основные демографические показатели по всем странам мира в 2004 году //Демоскоп Weekly. – 30 августа – 12 сентября 2004. – №167 – 168. – С. 84 – 86.

9. Подольский А, Идобаева О., Хейманс П. Диагностика подростковой депрессивности. Теория и практика. – СПб. – 2004. – С. 97 – 201.

10. Прокофьева Л. М. Валетас Мари-Франс. Отцы и дети после развода // Население и общество. – ноябрь 2000. – №50. – С. 16.

11. Римашевская Н., Ванной Д., Малышева М., Куббинс Л., Мещеркина Е., Писклакова М. Окно в русскую частную жизнь. / Супружеские пары в 1996

году. – М., 1999. – C. 14 – 17.

12. Яницкий О. Н. Семейная хроника (1852 – 2002). – М., 2002. – С. 73.

13. Zulehner P.M., Volz R. Manner im Aufbruck. Wie Deutschlands Manner sich selbst und wie Frauen sie sehen. Ein Forschungsberucht. Ostfildern 1998. – S. 95.