Поліщук Тетяна Василівна. Формування ключових компетентностей учнів під час вивчення історії

Поліщук Тетяна Василівна,

учитель історії

Попівської загальноосвітньої

школи І-ІІ ступенів

Маньківської районної ради

На сьогодні в Україні триває процес реформування освітньої системи, який  спрямований на розвиток та набуття особистістю нових якостей, що відповідають критеріям та стандартам європейських вимог. Сучасна школа повинна давати учням, які житимуть в інформаційному суспільстві майбутнього, не лише фактичні знання, але й методику їх здобуття, сприяти виробленню власних цінностей та ставлень, тобто формувати життєві компетентності учнів. У зв’язку з цим все більшої актуальності набирає проблема формування предметних компетенцій.

Державний стандарт базової та повної загальної середньої освіти зазначає, що метою освітньої галузі «Суспільствознавство», що складається з історичного та суспільствознавчого компонентів, є забезпечення розвитку учня як особистості, що керується гуманістичними нормами і цінностями, усвідомлює себе громадянином України та успішно самореалізується в сучасному українському суспільстві [2, с. 2].

Компетентність у перекладі з латинської «competentia» означає коло питань, у яких людина добре обізнана, має знання та досвід.

У стандарті розкриваються поняття «компетентнісний підхід», «компетентність» і «компетенція».

Компетентність – набута у процесі навчання інтегрована здатність учня, що складається із знань, умінь, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці [2, с. 3].

Компетенція – суспільно визнаний рівень знань, умінь, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини.

Сутність компетентнісного підходу полягає у спрямуванні навчального процесу на набуття учнями важливих компетенцій, тобто загальних здатностей особистості виконувати певний вид діяльності. Компетентність базується на знаннях, досвіді, цінностях, набутих завдяки навчанню, і є показником успішності останнього.

Компетентнісний підхід передбачає окреслення чіткого кола компетенцій, тобто необхідного комплексу знань, навичок, відношень та досвіду, що дозволяє ефективно здійснювати діяльність або певну функцію, він визначається державою, установами або окремими особами, які організують той чи інший вид діяльності. Таким чином, відповідність загальної здатності учнів виконувати певну діяльність тим вимогам, які висуваються до її виконання, є ступенем компетентності учня [1, с. 112].

Компетентнісний підхід сприяє формуванню ключових і предметних компетентностей.

До ключових компетентностей належить уміння вчитися, спілкуватися державною, рідною та іноземними мовами, математична і базові компетентності в галузі природознавства і техніки, інформаційно-комунікаційна, соціальна, громадянська, загальнокультурна, підприємницька і здоров’язбережувальна компетентності, а до предметних (галузевих) – комунікативна, літературна, мистецька, міжпредметна естетична, природничо-наукова і математична, проектно-технологічна та інформаційно-комунікаційна, суспільствознавча, історична і здоров’язбережувальна компетентності.

Українські дидакти О. Пометун та Г. Фрейман, зазначають, що результатом навчальної діяльності учнів з історії повинні стати наступні компетенції:

  • просторова – орієнтування учнів в історичному просторі;
  • інформаційна – вміння учнів працювати з джерелами історичної інформації;
  • хронологічна – передбачає вміння учнів орієнтуватися в історичному часі;
  • мовленнєва – будувати усні та письмові висловлювання щодо історичних подій і явищ;
  • логічна – аналізувати, пояснювати історичні факти, формулювати теоретичні поняття, положення, концепції;
  • аксіологічна – формулювати версії й оцінки історичного руху та розвитку [3, с. 77].

Формування просторової компетентності повинне здійснюватися на основі співвідношення розвитку історичних явищ і процесів із географічним положенням країн та природними умовами; використання карти під час визначення причин та наслідків історичних подій, процесів; характеристика регіональних особливостей та геополітичних чинників розвитку країн на основі аналізу карти і факторів довкілля.

Формування хронологічної компетентності учнів забезпечать розгляд суспільних явищ в розвитку та в конкретних історичних умовах певного часу; зіставлення історичних подій, явищ із періодами (епохами), а також орієнтація на використання наукової періодизації історії як способу пізнання історичного процесу.

Інформаційна компетентність учня формуватиметься за таких умов: критичного аналізу й оцінки історичних джерел, виявлення тенденційної інформації та пояснення необ’єктивності; самостійної інтерпретації школярами змісту історичних джерел та відображених історичних фактів, подій, явищ; оцінювання, порівняння, пояснення учнями фактів і явищ дійсності на основі інформації, отриманої з різних джерел.

Задля формування мовленнєвої компетентності на уроках історії учні розповідають про історичні події та явища й описують їх, дають усний відгук на відповідь однокласника, оцінюють власну відповідь, беруть участь у дискусії, аргументують власну позицію, а також пишуть оповідання (есе, аналітичні доповіді, реферати, рецензії) про події та історичні постаті, складають різні типи планів, формулюють доречні питання до історичних текстів; надають історичну характеристику подіям, явищам, видатним діячам, складають таблиці та схеми, будують на цій основі відповіді.

Формування логічної компетентності учня відбувається під час аналізу, синтезу й узагальнення школярем історичної інформації; використання на уроці наукової термінології; всебічній характеристиці учнями історичних постатей, розкритті внутрішніх мотивів дій, створення політичних та історичних портретів; самостійного визначення учнями сутності, наслідків та значення історичних подій і явищ; проведення нескладних досліджень, проектної роботи.

Для формування аксіологічної компетентності учні повинні порівнювати, пояснювати, узагальнювати та критично оцінювати факти й діяльність осіб, спираючись на здобуті знання, власну систему цінностей із позиції загальнолюдських та національних цінностей; виявляти суперечності в позиціях, інтересах, потребах соціальних груп і окремих осіб та роль в історичному процесі, тенденції й напрями історичного розвитку; оцінювати різні версії й думки про минулі історичні події, визнаючи, що деякі джерела можуть бути необ’єктивними [3, с. 81-82].

Формування інформаційної, мовленнєвої, логічної та аксіологічної компетенцій в здійснюється в єдиному контексті.

У посібнику «Методика навчання історії в школі» автори О. Пометун і                 Г. Фрейман відзначають рівні вимірювання результатів навчання, в нашому випадку – ключових компетенцій, набутих учнями на уроках історії та правознавства: «Результати навчання, що досягаються на одному уроці, на багатьох уроках, при вивченні теми, розділу, навчального курсу, всіх курсів історії в школі можуть вимірюватись рівнем:

  • історичної освіченості учня;
  • сформованості історичної свідомості учнів;
  • розвитку пізнавальних можливостей школярів;
  • розвитку ключових та предметних компетентностей учнів;
  • вихованості й загальної культури особистості» [3, с.13].

Результатом процесу навчання є набуті учнями вміння та навички, досвід різних видів діяльності, знання, ціннісні орієнтири, у своїй сукупності вони складають набір компетентностей.

Історія – це навчальна дисципліни, де увага учнів залучається до важливих питань самовизначення особистості, до проблем морального вибору, особистої провини, поведінки в конфліктних ситуаціях, їх емоційного переживання [4, с. 49].

Відповідно з цим підходом, продуктом навчальної діяльності є вміння вирішувати моральні завдання, вміння будувати свої вчинки залежно від своїх знань, навичок та ціннісних орієнтирів. Освітній процес на уроках історії організовується таким чином, що учень постійно ставиться в ситуацію вирішення питання про те, як поставитися до даного історичної події. При цьому учень проводить як фактичний аналіз (виявляє об'єктивні властивості історичних подій і процесів), так і ціннісно-оцінний аналіз, визначаючи значення даної події для розвитку суспільства, особистості і т.д. В ході занять вчителем ставиться мета виробити вміння використовувати при оцінках систему загальнолюдських, соціально значущих і особистих цінностей, співвідносити їх, щоб виробити відповідальність за прийняте рішення [5, с. 4].

Історія як предмет є унікальною, бо впливає на формування системимислення, надає можливість людині вільно пересуватися в історичному просторі, озброює її знанням істо­ричного досвіду, що в результаті дозволяє правильно оцінювати сучасні політичні й соціальні процеси. До того ж, історичні знання сприяють формуванню власної точки зору особи і, разом з тим, вчать цінувати й поважати думки інших.

Історичні дисципліни виховують та розвивають широту мислення, творчу уяву, толерантність, громадську активність особистості.

Таким чином, історична освіта покликана готувати молодь до самостійного життя у сповненому суперечностей сучасному світі, створити сприятливі умови для взаєморозуміння між людьми, що представляють різні культурні, етнічні й релігійні традиції, допомогти людині усвідомити себе не лише представником певної країни і регіону, але й громадянином Європи та світу.

Список використаної літератури.

1. Баханов К. О. Сучасна шкільна історична освіта: інноваційні аспекти : Монографія / К. О. Баханов. – Донецьк, 2005. – 384 с.

2. Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти [Електронний ресурс] : затвердж. постановою Каб. Міністрів від 23 листоп. 2011 р. № 1392 // Законодавство України / Верховна Рада України : [офіц. веб-портал]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1392-2011-%D0%BF (дата звернення: 12.02.17 р.). – Назва з екрана.

3. Методика навчання історії в школі /О. І. Пометун, Г. О. Фрейман. – К.: Генеза – 328 с.

4. Надєєва Є. П. Розвиток ціннісних орієнтацій учнів у процесі історичної освіти. / Є. П. Надєєва // Викладання історії та суспільствознавства в школі. –  2005. – № 5. – С. 46-50.

5. Хуторской А. Ключевые компетенции как компонент личностно-ориентированной парадигмы образования / А. Хуторской // Народное образование. – 2003. – № 2. – С. 58–64.