Десятніков І. В. Територіальний патріотизм В’ячеслава Липинського

Іван Валерійович Десятніков,

учитель історії

Черкаської загальноосвітньої

школи I-III ступенів №30

Черкаської міської ради

Черкаської області

В’ячеслав Липинський (1882-1931) – представник старовинного роду українсько-польської шляхти – заснував консервативну школу в українській політико-правовій думці. Його походження певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти (аристократії, інтелектуалів) у політичному та національному відродженні Української держави у перебігу національної революції 1917–1921 років. До більшовицького перевороту 1917 року у його творчості ще проглядаються певні уявлення, тенденції, близькі до ще популярного тоді народництва. Однак, навіть у той період й пізніше В. Липинський як представник аристократичної верстви все ж дотримувався консервативних поглядів. Відтак, він не поділяв політико-правових позиції й ідеології Центральної Ради, натомість активно підтримав конкретні заходи і загалом політику гетьмана Павла Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому значно ближчою і зрозумілою [1, с. 393].

На думку В. Липинського, подолати внутрішні органічні слабкості українства та об'єднати українську націю найкраще можна на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності й єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, класової належності, віросповідання, культурного рівня. Почуття любові до рідного краю – української землі-годувальниці як до органічної цілості, вважав В. Липинський, є необхідною і єдиною можливістю того найріднішого у світі зв'язку людей, що називається нація. Він визначив критерій того, хто є українцем, а хто – чужинцем: «Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією» [1, с. 394].

Концепція територіального патріотизму використовувалася ще до В. Липинського, вже в XIX ст., у середовищі козацької верхівки української шляхти. Незважаючи навіть на те, що значна частина цієї верстви прийняла російську чи польську державно-політичну ідеологію, в її надрах продовжували жити український «територіальний патріотизм» і навіть певні автономістичні змагання. У середовищі практично повністю зрусифікованого українського панства ще не до кінця вмерло усвідомлення своєї національної особистості, збереглося прагнення до самостійного розвитку і бажання мати власну національну державу [2, с. 406].

На початку XIX ст., державно-територіальний патріотизм козачої старшини та їх нащадків, як правило, не виступав за межі тогочасних гетьманських земель. Це пояснюється тим, що «…на лівому березі збереглося українське дворянство; нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст.. почало покидати свій народ, та все ж таки не було так зденаціоналізоване, як для прикладу на Правобережній Україні. З-поміж цього дворянства і вийшли ініціатори українського національного відродження» [2, с. 408-409].

Термін «територіальний патріотизм», у XIX ст., був притаманний для кількох наукових шкіл. Починаючи з 1820-1830-х років, зустрічаємо так звану українську школу в польській літературі, яка займає певне місце в історії польського романтизму. Деякі представники цієї школи намагалися писати народною українською мову, натомість завжди писали польською мовою. Політична ідеологія поляків-українофілів була адресована однак на відродження історичної Речі Посполитої. Україна в складі майбутньої Речі Посполитої мала бути автономним утворенням. Натомість, першою серйозною групою стали «хлопомани» на початку 60-років у XIX ст. [3, с. 59-60].

В’ячеслав Липинський визначав територіальний патріотизм як «пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Україна має стати батьківщиною для всіх своїх громадян». Він вважав, що саме територіальний чинник відіграє в аристократії далеко більшу роль, ніж чинник національний. Із цього державного чинника виводиться і поняття патріотизму, визначаючи його як « свідомість своєї території, любов до своєї сім’ї, до всіх без винятку її мешканців» [2, с. 405-406].

Почуття любові до рідного краю, як до органічної цілісності, вважає В. Липинський, – є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що називається нацією. Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку мислителя, – явище руйнівне, що призведе до взаємної ненависті. Тому аристократія у В. Липинського зв’язана не стільки з українською національністю, скільки з українською державністю. Він засуджує націоналізм, в основі якого лежить свідомість громади, а не території. В. Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається і чужонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна – зазначав мислитель, – завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає. Не маючи ж патріотизму, – не маючи свідомості своєї території і почуття спільності всіх її мешканців – ми не могли мати на ній і своєї які творили на Україні державу, не було українського патріотизму, тобто свідомості своєї української території» [4].

Територіальний патріотизм є основним фактором у будівництві держави. Переконання Липинського щодо еквівалентності державного і національного організму базувалося на твердженні, що «бездержавність» українського народу була пов'язана з незрілістю українського народу. Продовжуючи міркування можна зробити такий висновок, що Липинський був одним з перших мислителів, який розмежував поняття нації як факт політичний та етнічна група, факт «племінний» і «ідеологічний». Нація може виникнути тільки після формування у групі етнічній «свідомості» національної ідеї, коли такий термін, як «ми» тобто група етнічна будуть предметом їх розуміння і роздумів, коли – «ми» перетвориться на «свідому цілість», яка, усвідомлює собі свою індивідуальність, і буде боротися за своє існування. Усвідомлення того що, «ми» – народ – група етнічна, тобто зрозуміння своєї національної особливості, дозволить створити новому суспільству «ми» – націю, державну націю. Прогресивне зміцнення національних ознак відбувалося на базі почуття територіальної цілісності, усвідомлення територіального патріотизму. «Усвідомлення території» для громадян має бути елементом який з'єднує одну громаду, яка називається нацією. Для формування серед української нації патріотизму потрібне вищезгадане почуття єдності [3, с. 60]. « Свідомість території» має стати тим ідентифікаційним елементом, який об’єднає навколо домінуючого етносу все інше населення в єдину спільноту, ім’я якій – нація («державна нація» чи, за сучасною термінологією, - «політична нація») [2, с. 409].

Для виховання серед українського народу почуття патріотизму необхідним, на переконання В. Липинського, видається пробудження цього територіальної єдності. Воно базується на трьох видах спільності: спільності міфу (традиції), культури, інтересів. Сакралізуючи деякі аспекти історії Козацької держави й особливо постать Б. Хмельницького, В. Липинський ліквідовує прогалину в ідентифікаційній моделі української нації, надаючи їм значення «легенди» (міфу про походження) – праобразу української державності. Відповідальними за спільність традиції та культури є родина і стан. Клас формує спільність інтересів [2, с. 409].

Однак такий підхід має серйозних опонентів у сучасному українському істеблішменті. Зокрема, академік І. Дзюба зазначив: «Територіальний патріотизм – природна і добра річ на етапі збереження цілості, але він нетворчий, він – патріотизм стагнації. Територіальним патріотом може почуватися і новітній «національний» грабіжник, експлуататор, «олігарх» (деякі з них можуть бути дуже крутими територіальними патріотами, захищаючи територію від конкурентів); і представник тієї церкви, яка, хоч і керується з іншої території, але саме на цій території має найбільш ласі приходи; і міщанин-русотяп, який любить цю територію за її піддатливість русифікації та можливість і далі її русифікувати» [4, с. 5].

Суттєві застереження до цієї концепції висловив П. Кралюк: «Ментальність «кресового» шляхтича знаходила відображення і в ученні В. Липинського про «територіальний патріотизм». Загалом він справедливо вважав, що нації не творяться на моноетнічній основі. Але цей момент був доведений ним до крайнощів, при яких етнічний фактор фактично ігнорувався в процесі державотворення. Патріотизм, державницька позиція, на думку мислителя, визначає не етнічно-культурна належність, а прив’язаність до своєї території. Звідси випливало, що українським патріотом-державником міг бути етнічно й культурно чужий українцям чоловік, якщо він виступав патріотом своєї землі. Таким урешті був сам В. Липинський. При цьому найбільшим «територіальним патріотом» є той, хто має земельну власність. Якщо виходити з такої прихованої логіки, то чи не найбільшими патріотами в Україні мають бути не етнічні українці, а польські шляхтичі й російські дворяни» [4, с. 5].

Натомість М. Дністрянський зазначив, що «такий підхід має переваги, адже тут в основу формування загальносуспільної свідомості покладено не лише політичну приналежність, яка іноді лише силоміць утримує цілісність, а й низку інших чинників, які дійсно визначають спільність долі (прив’язаність до території (землі), органічні зв’язки між мешканцями в процесі її освоєння, які загалом формують територіальний патріотизм» [4, с. 6].

З огляду на сучасні реалії – полі культурність сучасного світу, значно зрослі міграційні процеси, зовнішню агресію щодо України, коли на перший план виходить питання збереження української державності, ідеї В’ячеслава Липинського набувають нової актуальності.

На думку професора В. Малиновського, виходячи з політичного вчення В. Липинського, формування української політичної нації мають складати такі засади:

– в основі націєтворення має лежати парадигма поліетнічності, соціальної, політичної злагоди на основі загальноконсенсусної мети (національної ідеї) – побудови сучасної демократичної держави, у якій забезпечуються права і свободи громадянина, рівень життя, що відповідає європейським стандартам;

– Україна як спільна батьківщина в теперішніх кордонах повинна бути найвищою цінністю для всіх її громадян;

– держава має бути не самоціллю, а інструментом, що забезпечує реалізацію мети, механізмом самоутвердження нації;

– культивування як національної самоповаги, патріотизму та сприйнятливості до прогресивних надбань інших націй, що складають український народ;

– громадяни України повинні пов’язувати своє майбутнє з розвитком національної держави українського народу.

Відповідно, політика консолідації української нації, окрім гуманітарних аспектів, має в обов’язковому порядку включати й економічні чинники, які визначають рівень життя громадян, а також розвиток демократичних інститутів, зокрема місцевого та регіонального самоврядування, утвердження верховенства права й формування громадянського суспільства. Лише такий симбіоз зможе забезпечити збереження української нації-держави як невід’ємного складника європейської спільноти та створення сприятливих умов для перспектив її розвитку в нових історичних умовах [4, с. 9].

Список використаної літератури:

1. Поліковський М. Ф. В’ячеслав Липинський як ідеолог українського консерватизму / М. Ф. Поліковський, С. О. Граб // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. – 2015. – № 824. – С. 392-397.

2. Яцечко Т. Особливості українського територіального патріотизму кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Т. Яцечко // В’ячеслав Липинський в історії, теорії та практиці українського державотворення / Матеріали Міжнар. конф., 26-27 квіт. 2007 р. / Уклад. А.Г. Шваб.- Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – С. 405-406.

3. Wojciechowska-Laszczyk E. Ідея територіального патріотизму Вацлава Липинського / E. Wojciechowska-Laszczyk // Scientific Bulletin of Chełm. Section of Pedagogy, No. 1/2013. – P/ 59-60.

4. Малиновський В. Я. Ідеї В’ячеслава Липинського в сучасних процесах націєтворення / В. Я. Малиновський // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Міжнародні відносини. – 2012. – № 21. – С. 4-10.

Дзюба І. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна / І. Дзюба. – К. : Криниця, 2003. – 141 с.