Терещук Т. В. Патріотичне виховання учнів:теоретичний аспект

Терещук Таміла Віталіївна,

учитель української мови та літератури

Журжинецького навчально-виховного комплексу

"Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня

школа І-ІІІ ступенів"

Лисянської районної ради

Черкаської області

Реформи в суспільстві й, зокрема, в освіті тісно пов’язані з необхідністю розв’язання певних педагогічних проблем. Соціально-економічні зміни, притаманні сьогоденню, загострюють проблему виховання юного покоління, особливо дітей шкільного віку.

Згідно із положеннями Закону України «Про освіту», Національної стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року [5] «Основних орієнтирів виховання учнів 1–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів» [6], Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді [3] виховання, яке має забезпечити різнобічний розвиток, соціальну активність і цілісність особистості, здатної до самостійного мислення, суспільної діяльності, успадкування духовних надбань українського народу, патріота. Це потребує створення такої системи управління виховною роботою, упровадження якої сприяло б успішному формуванню громадянина суверенної Української держави. Виявлені нами суперечності (між необхідністю виконання соціального замовлення щодо виховання патріота, громадянина, національно свідомої особистості й системою виховної роботи в загальноосвітньому навчальному закладі; між теоретичними знаннями педагогів, батьків, керівників школи щодо здійснення національно-патріотичного виховання та повсякденною соціальною практикою) також свідчать про актуальність проблеми національно-патріотичного виховання дітей та учнівської молоді.

Аналіз останніх досліджень та публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми. Основи національного виховання закладено вітчизняними філософами та громадськими діячами – Г. Сковородою, М. Драгомановим, М. Грушевським. Значний внесок у висвітлення проблеми розвитку патріотизму, національної свідомості особистості зробили роботи І. Беха, Н. Косарєва, І. Підласого, М. Рагозіна, Г. Сороки, В. Сухомлинського, О. Сухомлинської та інших. Способи реалізації принципів національного виховання в практичній діяльності педагогів розглянуто в дослідженнях І. Беха, Л. Кацинської, М. Красовицького, А. Розенберга й інших. Проблеми формування національних і загальнолюдських цінностей в учнівської та студентської молоді в процесі освіти досліджують О. Вишневський, О. Гречаник, В. Іванчук, О. Попова, Л. Рибалко, М. Таланчук, А. Троцко та інші. Питання вивчення, узагальнення й використання досвіду організації національного виховання розробляють О. Кузьменко, Т. Рабченюк, Л. Кацинська, О. Киричук, М. Красовицький та інші. Разом із тим можна констатувати недостатню розробленість проблеми щодо впровадження системи національно-патріотичного виховання в школі.

Патріотичне виховання – це сфера духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується (В. О. Сухомлинський).

За результатами аналізу довідникової літератури, першоджерел та періодики з’ясовано, що існують різні підходи до визначення терміну «патріотизм». Так, у Великому тлумачному словнику сучасної української мови це поняття визначається як: «любов до Батьківщини, відданість їй та своєму народові, готовність прийти на її захист», а «патріот – це той, хто любить свою батьківщин, відданий своєму народові, готовий заради них на жертви і подвиги» [34, с. 894]. Визначальним у цьому трактуванні є емоційно-почуттєва сфера особистості, категоріями якої є: любов, відданість, готовність.

Патріотизм (грец. Patriуtes – співвітчизник, грец. patrns – батьківщина) –  любов до Батьківщини, відданість своєму народові, готовність заради них на жертви і подвиги.

Таке розуміння патріотизму дозволило визначити етапи виховання патріотизму особистості:

- виховання любові й поваги до своїх батьків, своєї родини, що повинно формуватися в дошкільному віці в межах родинного виховання;

- виховання позитивного ставлення до «малої батьківщини» (свого міста, краю, регіону) тобто етнічна самоідентифікація, що формується у підлітків у період шкільного навчання;

- виховання позитивного ставлення до своєї країни (державницького патріотизму) відповідає юнацькому віку; формується в період навчання у випускних класах школи;

- виховання усвідомлення своєї належності до історичної спільноти та культурно-релігійної традиції східнослов’янських народів, тобто формування через позитивну етнічну ідентичність толерантності в міжнаціональних відносинах;

- виховання доброзичливого ставлення до всіх народів світу – якість, притаманна високодуховній особистості, яка формується у процесі самовиховання протягом усього життя.

Дослідженню проблеми патріотизму молодших школярів у позаурочній діяльності присвячено дисертаційне дослідження Коркішко О.  Науковець розглядає патріотизм як духовно-моральний принцип життєдіяльності особистості, який характеризується відповідальним ставленням людини до рідного краю, до Батьківщини, до народу, це активна праця на благо Вітчизни, примноження її багатств, розбудова науки та культури, захист свободи та честі своєї держави. Коркішко О. Г. розроблений орієнтовний зміст патріотичного виховання, де виділено такі розділи: державний, соціальний та родинний, які в свою чергу становлять визначені автором критерії патріотичної вихованості учнів 1-4 класів. На жаль, подальшої розробки потребує доопрацювання нового змісту виховання, який враховував би культурні особливості різних етносів, що є характерним для будь-якого регіону багатонаціональної України, сучасні форми і методи патріотичного виховання молодших школярів.

Проблеми патріотичного виховання молоді знаходяться у фокусі досліджень філософської та психолого-педагогічної науки, їх вирішення нині потребує кардинальних змін у сфері підготовки майбутнього вчителя. Система патріотичного виховання в сучасних умовах передбачає формування і розвиток соціально значимих цінностей: громадянськості та патріотизму в освітньому процесі; масову патріотичну роботу, яка організовується й здійснюється державними структурами, суспільними рухами та організаціями; діяльність засобів масової інформації, наукових та інших організацій, творчих спілок, спрямовану на розгляд та висвітлення проблем патріотичного виховання, на формування та розвиток особистості громадянина та патріота Вітчизни. У зв’язку з цим сучасний учитель повинен бути носієм гуманізму та яскравим прикладом громадянина та патріота, що створює умови для розвитку гуманістично-орієнтованого конкурентно-спроможного громадянського суспільства.

Серед сучасних форм і методів хочеться відмітити метод проектів із використанням   ІКТ.  Цілком  згідна   з   такою   точкою  зору  М. Фіцули [9],

Н. Мойсеюк стосовно методів виховання: «Під методами виховання слід розуміти найважливіші способи взаємозв’язаної діяльності вихователя і вихованців, які спрямовані на усвідомлення школярами сутності суспільних цінностей, розвиток позитивних ставлень до них, виробленню відповідних навичок і звичок поведінки, їх корекцію і вдосконалення, підтримку розвитку індивідуального потенціалу особистості» [4, с.458-459].

Cлово «патріотизм»  (від «partis») – грецького походження, в перекладі означає «батьківщина, вітчизна», уперше воно з’явилося в період Великої Французької революції (1789 – 1793р.). Патріотами називали себе борці за народ, захисники республіки. У педагогічній літературі виділяють щонайменше три різновиди патріотизму [1, с.4]. Етичний патріотизм, що ґрунтується на почутті власної причетності до свого народу, на любові до рідної мови, культури, до власної історії тощо. Цей термін уперше використав відомий вчений – психолог І. Кон, який писав, що «…етнопатріотизм пов'язаний з утвердженням конкретизованих, спрощених образів народу, як правило, наділених позитивними рисами» [2, с.189]. Територіальний патріотизм базується на любові до того місця на землі (до місцевості, ландшафту, клімату тощо), де людина народилася. Державний патріотизм ґрунтується на остаточній меті нації – побудові власної держави, державному самовизначенні, державницькому світогляді та державницькому почутті; це вищий патріотизм який будується на державній ідеології та пов'язаний з почуттям громадянськості

[8, с. 115-116].

Різноманітність та неоднозначність розуміння патріотизму пояснюється складною природою даного явища, його багатим змістом, розмаїттям форм прояву.

В. О. Сухомлинський указав і на складність у вихованні патріотизму,  пояснюючи її тим, що в повсякденному житті ми не зустрічаємося з мірою, за допомогою якої можна було б виявити цю «тяжку розумінню цінність» – патріотизм [7, с. 62 ].

Основними формами патріотичного виховання школярів є:

інформаційно-масові (дискусії, диспути, конференції, філософський стіл, відкрита кафедра, інтелектуальні аукціони, ринги, вікторини, вечори, подорожі до джерел рідної культури, історії держави і права, жива газета, створення книг, альманахів);

діяльнісно-практичні (творчі групи, осередки, екскурсії, свята, театр-експромт, ігри-драматизації, огляди-конкурси, олімпіади);

інтегративні (шкільні клуби, фестивалі, асамблеї, гуртки);

діалогічні (бесіда, міжрольове спілкування);

індивідуальні (доручення, творчі завдання, звіти, індивідуальна робота тощо);

наочні (шкільні музеї, кімнати, зали, галереї, виставки дитячої творчості, книжкові виставки, тематичні стенди тощо).

Виховання патріотизму в учнів можна здійснювати за допомогою таких методів і прийомів: формування україномовного виховного простору (свята «День Матері», «День Державного Прапора України», «День незалежності України», «День захисника України», «День річниці Майдану», «День Українського козацтва», «День української писемності та мови», «День Збройних Сил України», «День Соборності України», «День пам’яті Героїв Небесної Сотні», вечори «Ми діти твої, Україно!», «Живи та міцній, наша державо!», «Україна – незалежна держава!», «Україна – єдина для всіх!», «Великий Пророк, Великий Українець», «Барви української мови», «Наші славні герої»), здійснення учнями творчого продукту на основі української мови (конкурси «Козацькі забави», «Конкурс плакатів на патріотичну тематику», виставки «Українська державна символіка», «Черкащина у спогадах», «Українська вишиванка», «Український рушник», творчі зустрічі з публіцистами, письменниками та поетами Черкащини), виховання відповідального ставлення до рідної мови (виховні заходи для учнів «Україно, мамина колиско!», «О слово рідне, що без тебе я…!», «Барви української мови», «Уклін Тарасові»).

Отже, патріотична вихованість учня розглядається як інтегральна цінність та духовно-моральна якість особистості, що виявляється в почутті любові до України, до її мови і традицій народу, у відчутті духовного зв’язку з ним, у моральній відповідальності за долю Батьківщини і готовності її захищати, у вільному національному самовизначенні особистості, здатної до успадкування культурних надбань українського народу та свідомого збереження та примноження національних духовних цінностей, здатності до діяльності з розбудови держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Загородня А. Сучасне розуміння патріотичного виховання молоді [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.tme.umo.edu.ua/docs/10/6.pdt.
  2. Кон И. С. Психология предрассудка/Новый мир. – 1969. – №9. – с.186–193.
  3. Концепція національно-патріотичного виховання молоді [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://osvita.ua/legislation/other/5397/.
  4. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: [навч. посібник]/ Неля Євтихіївна Мойсеюк. – К., 2003 – 615 с.
  5. Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/344/2013.
  6. Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 31.10.2011 № 1243 «Про Основні о рієнтири виховання учнів 1–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://govuadocs.com.ua/docs/index-19246059.html.
  7. Соціальна робота в Україні: теорія і практика//Науково – методичний журнал. – 2012. – №2. – с. 58–67.
  8. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. Підручник для студентів / Під ред. Вишневського О. – Дрогобич: Відродження, 2001. – 258с.
  9. Фіцула М.М. Педагогіка: [навч. посібник.] / Михайло Миколайович Фіцула. – К.: Академвидав, 2006. – 560 с.
  10. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол.ред. В.Т. Булес. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с.